Вівторок
19.03.2024
06:20
Ви увійшли як Гість
Група "Гости"

 

Головна Реєстрація Вхід
Духовність та моральність »
Меню сайту

Форма входу

Наші новини
[01.11.2017]
Увага! (0)
[30.10.2017]
Звернення до батьків! (0)
[27.10.2017]
Фінансовий звіт про використання коштів (0)
[29.09.2017]
З Днем працівників освіти! (0)
[20.09.2017]
Засідання міського методичного об'єднання вихователів старших груп (0)

Новини педпреси


Пошук

До уваги батьків




Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031




Здавна в народі вважали, що щира, добра, працьовита людина – найкраща в світі. Практика народного виховання передбачає формування в кожної людини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі: моральний той, хто доброчесний, цнотливий, шляхетний, людяний, доброзичливий. В уявленнях народу справедливість, повага до людей, доброта, чесність, щедрість, вірність, любов, відвага завжди перемагають злі сили. Народна мораль засуджує брехунів, нікчем, наклепників, лицемірів, тих, хто не поважає старших, насміхається над іншими тощо.

Українська родина споконвіку готувала дитину до Добра, Милосердя і Любові. Український народ, за словами Софії Русової, здебільшого релігійний, віруючий, тому і в родинному колі дітей навчали дотримуватися заповідей Божих, які визначали норми моралі та їхню поведінку.

Мораль (від лат. Moras - звичай) - явище соціальне, це система поглядів і уявлень, норм, оцінок, що регулюють моральну поведінку людей у суспільстві. Мораль виконує пізнавальну, оцінну, виховну функції, вона підпорядковується законам суспільного життя, є однією з форм суспільної свідомості, регулює поведінку людини у всіх сферах суспільного життя — праці, побуті, політиці, науці, сімейних, особистісних, колективних, міжнаціональних та міжнародних стосунках. Мораль – це специфічний засіб нормативного регулювання соціального життя і діяльності людей та соціалізації особистості, засіб засвоєння накопиченого суспільством соціально-історичного досвіду. Мораль розвивається, змінюється разом із суспільством – відтак, це явище історичне. Вона відображає соціальну дійсність у вигляді специфічних уявлень про добро і зло, що закріплюється у свідомості людей у вигляді принципів, норм і оцінок, ідеалів, покликаних регулювати поведінку людей з метою збереження і розвитку суспільства як цілого. Мораль – це сфера суб’єктивних уявлень людини про Добро і Зло. Моральна діяльність (вчинки, поведінка людини, моральні відносини, моральна свідомість), норми і принципи моралі, моральні ідеали, почуття становлять систему моралі, яка визначає життєву позицію певної соціальної спільності чи індивіда, орієнтування їх у світі цінностей.

Моральність – практична сторона моралі, що втілюється в поведінці людей. Це здатність творити Добро не за зовнішнім примусом, а завдяки внутрішній свідомості та добрій волі. Вона включає такі складові: моральні почуття, сенсожиттєві орієнтації (ідеали, традиції, норми, категорії, принципи, заповіді, канони, кодекси), моральні переконання, моральні стосунки, моральні діяльність і поведінка.

Першою складовою моральності є моральні почуття — емоційна складова духовної діяльності особистості, що характеризує її внутрішню позицію, ставлення до людей, до самого себе, до явищ суспільного життя, до суспільства в цілому. До них належать почуття любові, довіри, співчуття, співпереживання, заздрощів, ненависті, гордощів тощо, їх характерна особливість — поділ цінностей на позитивно значущі, негативно значущі, нейтральні, що передбачає вибір, колізію, позицію, прийняття рішення.

Наступна складова моральності — моральні переконання, тобто укоріненні моральні почуття й уявлення (норми, принципи, ідеали), які людина вважає обов'язковими для наслідування. Моральні переконання дають змогу людині здійснити ту чи іншу дію, вчинок з розумінням необхідності й доцільності поведінки.

Важливою складовою моральності є моральна діяльність, тобто діяльність, в основі якої лежать специфічні мотиви, бажання і спонуки, підпорядковані ідеалам, нормам, канонам тощо.

І насамкінець, моральні стосунки як складова моралі виникають у процесі діяльності людини, в її актах, діях, поведінці. Їх можна класифікувати за змістом, формою, зв'язками; в основі моральних стосунків також лежить певна позиція, що склалася відповідно до ідеалів, норм і принципів тощо.

Отже, наріжним каменем моральності є цінності, моральні норми, принципи, ідеали, заповіді, канони тощо. Моральні цінності, незважаючи на історичні епохи, їх неперехідний характер, зберігають наступність моральних вимог. Це стосується передусім норм регулювання зв'язків між людьми: не красти, не вбивати, допомагати один одному, виконувати обіцянки, говорити правду тощо.

У моральної людини сформовані стійкі моральні мотиви. Про моральність людини можна говорити тільки тоді, коли вона морально поводиться в силу внутрішнього спонукання (потреби), коли як контроль виступають її власні погляди і переконання.

Поняття "духовність” нині широко вживається, хоча й недостатньо розтлумачене у філософській, психологічній і педагогічній літературі.

Духовність в «Українському педагогічному словнику» (К.: Либідь, 1997) тлумачиться, як «індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити, діяти для інших». Перша – це «потреба пізнання світу, себе, сенсу і призначення свого життя». Друга – «характеризується добрим ставленням особи до людей, які її оточують увагою, готовністю прийти на допомогу, розділити радість і горе».

У світській літературі це поняття тлумачиться не однозначно. Філософи, психологи, педагоги трактують його по-різному. Подекуди духовність розглядають як усебічний розвиток, формування високоморальної, естетично розвиненої особистості, що вміє творити за законами краси; як внутрішню якість особистості - один з чинників свідомості людини. Психологи розуміють духовність як творчу здатність особистості до самореалізації та самовдосконалення, потребу в цілеспрямованому пізнанні істини, загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, усвідомлення себе і Всесвіту. За часів наших прадідів сформувалось уявлення про духовне як таке, що пов’язане з вірою в Бога. Звідси і терміни: «духовна література», «духовна музика», «духовенство» тощо.

Отже під духовністю ми розуміємо внутрішній світ людини, її самосвідомість і діяльність цієї самосвідомості, що може бути спрямована на різні сторони й об'єкти, на будь-які феномени зовнішнього і внутрішнього світу людини. Духовність — це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного надбання.

Духовність може бути двох видів. До першого виду відносять духовність природного права. Вона є там де не поширене християнство. Другим видом духовності є християнська духовність, яка ґрунтується на Божих заповідях і вченні Ісуса Христа. Трактування духовності як інтегрованого поняття обов’язково має включати і його світське, і релігійне розуміння. Духовність – те головне, що становить фундамент поняття «людина», і від того, якою мірою духовність стане основою життя кожної української родини, залежить майбутнє нації. Поняття «духовність» не є тотожним поняттю «моральність», разом з тим між ними дуже тісний взаємозв’язок. Адже моральні норми поведінки визначаються духовними цінностями людини, тобто існуванням людини за законами Істини, Добра і Краси.

Варто зупинитися й на поняттях «духовний», «душевний», «моральний».

Поняття «духовний», зосереджує увагу на векторі життя, що спрямований вгору, до ідеалу; змушує замислитися над сенсом життя, осмисленням свого власного буття, розмірковувати над справжнім, чистим, вічним, оперувати категоріями «краса», «істина», «правда», «добро», «совість» тощо, прагнути бути кращим, свідомо ставитися до своєї життєдіяльності. Духовне життя – та частина життєдіяльності людини, яка пов’язана з її свідомістю, мисленням і спрямована на вивищення свого «Я».

Поняття «душевний» має внутрішній вектор, тобто концентрує увагу на внутрішньому світі особистості – її думках, переживаннях, мріях, намірах, цілях, планах, прагненнях. Душевне життя можна охарактеризувати за такими параметрами: глибиною та складністю внутрішнього світу, душевною рівновагою; оптимістичністю, продуктивністю та конструктивністю думок; емоційною сприятливістю; вмінням цінувати себе і довкілля; виробляти плани та цілі; вмінням спостерігати, аналізувати, регулювати свої думки, почуття, поведінку; самоповагою та самокритичністю тощо.

Вектор поняття «моральний» спрямований у напрямі до інших людей, це дії людини за законами добра з власної ініціативи, безкорисливі рішення, це – самостійність, працелюбність, відповідальність, чесність, правдивість, щирість, чуйність, товариськість, самовладання, сміливість, справедливість, толерантність, громадянськість, патріотизм…

Часто становить певну проблему невизначеність понять «духовність» і «релігійність», «духовне виховання» та «виховання релігійне», «духовний розвиток», «моральне виховання». Чи тотожні ці поняття? Для цього необхідно визначитися з поняттям «релігія».

Релігія це сукупність істин і законів, поданих через її засновника, який установлює ціль, сенс, зміст і форму звернення до Найвищої Істоти. Релігійність є рисою особистості, вона визначає способи індивідуального прийняття цих норм чи законів. Релігійна освіта є складовою національної культури, вона потрібна всім членам суспільства, тоді як релігійне виховання можливе лише у конфесійних релігійних школах та в сім’ях, де батьки – віруючі.

Моральне виховання веде людину до здатності відносно самостійно визначати свою лінію поведінки без зовнішнього контролю, керуючись совістю, почуттям власної гідності. Моральне виховання слугує одним із засобів духовного виховання, але аж ніяк не вичерпує його.

Духовне виховання ж можна здійснювати й шляхом духовного наповнення, що несуть рідна природа, високе мистецтво, культура рідного народу, його моральні традиції, в яких обов’язково присутні турбота про духовне і тілесне здоров’я, виявлення любові і поваги до себе та інших людей.

З духовним вихованням моральне виховання ріднить те, що в ньому оцінюються не тільки практичні дії, але й спонукання, наміри, мотиви.

Тож виховання на засадах християнської моралі не тотожне релігійному вихованню.

Духовний розвиток – це набуття самостійності у дійсних формах життєвого процесу, це перетворення можливостей буття на культурну реальність. Духовний розвиток особистості передбачає значні вольові зусилля та відповідальність особистості. Складовою і результатом процесу духовного розвитку особистості є самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення і вдосконалення позитивних і подолання негативних своїх якостей, на формування своєї особистості у відповідності з поставленою метою.


Корисні посилання












Національна гаряча лінія

Змінився номер Національної «гарячої» лінії із попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації з 386 на 116123 !


Поділитися


Хмаринка тегів


Наші контакти
Наша адреса:
17500 м.Прилуки, вул.Фабрична, 140
Тел. (04637) 7-46-02
e-mail:dnz19@uopmr.gov.ua




Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всего ответов: 1068


Міні-чат


Архів записів


Статистика